Нерідко гуляючи  вулицями міста, на будівлі, гаражі або заборі можна помітити щось яскраве, величезне, незрозуміле. Ти зупиняєшся, намагаючись розібратися, фантазуєш і сушиш голову.   Нарешті, перед тобою вимальовуюся букви, але розібрати  які саме - неможливо.   Ці букви, як велике завдання, яке потрібно неодмінно вирішити, не знаючи ні формул, ні хід рішення.   Це завдання носить назву - граффіті (від італійського "дряпати"), а автор цього мистецтва величаєтся райтером. Проте між «неофіційними» написами типу «куплю-продам», виявленими при розкопках на стінах римського форуму, і сучасним мистецтвом граффіті існує величезна дистанція.  Дистанція не стільки навіть часова, скільки стилістична. Та і «дряпати» серед серйозних майстрів сьогодні не прийнято: наждачний папір або скажімо, свердло з діамантовим наконечником доречні в руках вандала,  але не художника. 

Вже близько трьох років удосконалюють своє вміння абсолютно нового вигляду творчості два роменські хлопці – Міша Тіпок та Тарас Toras.   Малювати на стінах старих будівель, бетонних плитах, стовпах їх підштовхує не стільки бажання стати знаменитими, чи помітними в цьому місті, а просте людське прагнення зробити відлюдкуваті місця, обшарпані стіни в центрі міста приємнішими на вигляд, веселішими. І в правдивості цих слів не можливо сумніватися, адже матеріал для своєї творчої роботи друзі купують за свої гроші, навіть не за батьківські, а чесно зароблені. Справа в тім, що настав той  час, коли майстрів  цього жанру запрошують нехай навіть  за невеликі гроші для декору зовнішнього і внутрішнього простору приміщень, як це сталося у ЗОШ №8, де друзі безкоштовно розмалювали в дитячому стилі  будівлю котельні, вигляд якої вже давно не давав спокійно спати вночі не лише вчителям, а й малечі.  

            Зустрічаюся з хлопцями в  момент виконання їх наступної роботи на страшній темній стіні в центральному парку. Робота кипить, під ногами купа баночок, балончиків вміст яких швидко переноситься на стіну. Шедевр друзі закінчити не встигають, темніє швидко. Спілкуються не відриваючись від роботи.

             -Я навчаюся в Київському НАУ на факультеті комп’ютерної інженерії,  - говорить Міша.  – Тарас навчається в Ромнах. Чи вважаю це захопленням? Так, напевне, а ще – це спосіб розслабитися та заспокоїтися, якщо в житті виникають проблеми. Коли настрій гарний, передається на малюнок, і навпаки. У творчих людей  все залежить від стану душі. Деякі знавці вважають наше хобі мертвим жанром, але бачити розфарбовані різноколірними аерозолями стіни клубу або рідного двору приємно.

 -В світі графіті на кого би хотіли бути схожими?

- Мій кумир – представник  компанії Монтана - Can2, а в Тараса – Rusk, обидва відомі у всьому світі графітори, їхній стаж сягає до 20 років. Вони справжні професіонали своєї справи. 

-Як проводите вільний час?

- Зустрітися в парку, випити соку чи з’їсти морозива для нас важливіше, ніж блукати по барах. Добре можемо повеселитися катаючись на гірських велосипедах. 

 -Як і в кожного таланта, у вас повинна бути мрія, яку носите в своєму серці?

- Мріємо бути представниками Монтани, а ще хочеться, щоб в рідному місті з розумінням ставилися до нашого захоплення. Ми ж не вандали, не  псуємо  приватного і державного  майна і не  хуліганимо.  Знаємо, що є такі,  прикро, але вони не входять до нашої команди. До речі, нещодавно в Києві відбулася акція, під час якої місцеве керівництво  виділило кошти на матеріали для рейтерів, що би вони позамальовували всі не милі оку місця в столиці.  Ми б  не відмовилися, якби і в нас в Ромнах пройшла така акція.

 Світлана Золотар